Другий етап медреформи: чому з 1 квітня хворі з психлікарень та тубдиспансерів опиняться на вулиці | Київ.Info

Другий етап медреформи: чому з 1 квітня хворі з психлікарень та тубдиспансерів опиняться на вулиці

Наступний крок медичної реформи: медиків офіційно попередили про ймовірне скорочення штату і зарплатні, а пацієнти налякані, що лікарів стане ще менше.

26 лютого в Києві пройшла акція протесту медичних працівників, які виступають проти ліквідації лікарень під виглядом оптимізації та перетворення комунальних некомерційних підприємств. Мова йде, зокрема, про закриття дитячих протитуберкульозних санаторіїв.

Медпрацівники з усієї України зібралися спочатку на Майдані, а потім пройшли до будівлі Кабміну і під Офіс президента. Свою акцію вони назвали Всеукраїнською та спрямованою проти непродуманої медреформи і закриття лікарень.

Медики розповідали, що в результаті так званої оптимізації можуть закрити протитуберкульозні диспансери, а обслуговування таких хворих перекласти на плечі сімейних лікарів. Втім, під роздачу «медреформи імені Уляни Супрун» підпадають не лише тубдиспансери, а й психіатричні лікарні.

Справа в тому, що з 1 квітня 2020 року стартує другий етап реформи охорони здоров’я. Профільне міністерство переклало усю відповідальність на місцеві органи влади, то ж медики б’ють на сполох: лікувальні заклади під загрозою закриття.

У МОЗ запевняють, що закривати нічого не збираються – просто змінюється модель фінансування закладів. Це передбачено подальшою децентралізацією – Міністерство більше не буде власником закладів охорони здоров’я, вони належатимуть місцевим громадам.

«МОЗ через субвенцію розподіляло на місцеві влади, а влада з цих коштів утримувала заклади. Це фінансування переходить зараз на національну службу здоров’я, яка буде здійснювати фінансування: за пролікованим випадком, за зверненням пацієнта або, як у психіатрії, за готовність надавати допомогу», – заявив заступник міністра охорони здоров’я України Дмитро Луфер.

Втім, президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман стверджує інше:

«Що б нам не розповідали чиновники, це така примітивна терапія українського суспільства: «Все буде добре! Ми будемо давати гроші». Вони будуть чекати, що місцеве самоврядування буде давати гроші».

УНН публікувало документи про те, що медиків вже офіційно попередили про можливе скорочення заробітної плати і штату.

«Медики отримуватимуть заробітну плату, виходячи з наявних у лікарні фінансових можливостей», – йдеться, зокрема, у документі.

Минулого тижня український психіатр і громадський діяч Семен Глузман дав гучне інтерв’ю UKRLIFE.TV, в якому спрогнозував наслідки нового етапу медреформи, а також поділився власним баченням того, як би це варто було зробити в Україні. Він не спирається на закордонний досвід на 100%, як це робили у МОЗі при створенні реформи, а повсякчас опирається на українські реалії та дослідження, результати яких є геть відмінними від реалій Заходу.

Розкажіть, що вас непокоїть сьогодні.

Мене непокоїть не дуже символічний серцевий біль, який посилюється. У свої 24-25 роки я виступив проти зловживань психіатрії. Раніше я протистояв КДБ. А сьогодні КДБ немає, і я протистою своїй Українській державі, конкретним людям, Міністерству охорони здоров’я.

Друга фаза «реформи Супрун» наступає 1 квітня. Вибрали гарну дату – 1 квітня… В цей день вони скорочують фінансування, розповідають різні казки. Я не хочу повторювати їх, це повні нісенітниці. На вулицях будуть тисячі хворих – не кормлені, збуджені, тому що їм ніхто не даватиме медикаментів. Вони будуть жити на вулицях, у під’їздах. А куди їм подітися? Настане катастрофа.

Останні роки стало зовсім кепсько. Тому що коли прийшла пані Супрун – вона найгірших із нас, молодих (лікарів-психіатрів, – Ред.) залучила до себе. Потім мені стало зрозуміло. Тому що розумне оточення їй було не потрібне.

Що ви називаєте катастрофою? Чому люди, про яких и казали, можуть опинитися на вулицях голодні і без медикаментів? Це звучить дивно.

Десь на 50% скорочується фінансування. Вони пояснюють, що це не так і все буде добре, місцева влада фінансуватиме психіатрію. Це при тому, що коштів на школи не вистачає.

Ми ж бачимо, що відбувається. Коли вони отримали децентралізацію – ми по кільком областям це знаємо – пішла торгівля місцями і медичними будівлями. Тому що вони дорвалися до можливостей, а раніше боялися, бо могла приїхати перевірка з Києва.

Як влаштована психіатрична служба у цивілізованому світі? Є госпіталь, в якому дійсно довго не тримають. Є багато різних сходинок: сестринські будинки, гуртожитки, «будинки на півшляху», різноманітні реабілітаційні центри. Насправді ж, утримання людини в таких перехідних реабілітаційних чи допоміжних центрах дешевше, ніж у госпіталі і наших інтернатах, які є радянськими. В них ми намагаємось працювати з такими людьми, іноді виходить, допомагають у цьому і західні спеціалісти, які приїжджають. Але правда в тому, що 30-40% людей, які там знаходяться, не мають там бути. Вже їх не можна звідти випустити, бо вони не вміють себе обслуговувати. Факт у тому, що переважна кількість могла би жити вдома. Адже це не лише кияни, а й сільські жителі. Вони могли би жити там, саджати картоплю тощо.

Є таке поняття як соціальні койки у психіатричних лікарнях. Це близько 30% пацієнтів. Так, вони хворі. Але не є небезпечними для себе чи оточуючих. Але їх або не хочуть забирати додому рідні, або вже немає в живих їхніх батьків і нема кому піклуватися. І вони чекають, поки в інтернатах повмирають – можуть чекати довго, і 10, і 15 років – поки їх туди переведуть з клініки. І це проблема, бо немає проміжних установ, про які я казав.

Розкажіть детальніше – з 1 квітня закриватимуться також тубдиспансери?

Вони вже закриваються.

Куди подінуться ці люди?

На вулицю. І бацила Коха, коли ми будемо їхати в транспорті, вибиратиме – на кого сісти.

Це повне безглуздя.

Це готують Європу – я знаю від одного з послів – щоб закрити нам безвіз. Вони бояться нас.

Навіщо це роблять?

Рівняються на Захід, Америку. Мовляв, там такого немає. Так, немає. Але ж епідемії туберкульозу там немає. Там окремі спорадичні випадки.

Геніальна колишня міністр охорони здоров’я пані Супрун цілком впевнено казала про те, що роботу із психічнохворими і хворими на туберкульоз мають взяти на себе сімейні лікарі. Які не навчені, дезорієнтовані.

Дійсно, на Заході немає таких дитячих і дорослих санаторіїв для туберкульозу. Радянська влада завдяки «системі Семашко» та жорсткому управлінню країною змогла перемогти епідемію туберкульозу. Нині ці установи потрібні, наведу такий приклад.

Хто ці діти, які потрапили у дитячі протитуберкульозні санаторії? Як правило, вони з маргінальних сімей алкоголіків, які страждають на туберкульоз. В санаторії вони харчуються краще, ніж вдома. Лікування цієї хвороби полягає не тільки у медикаментах – потрібно ще й хороше харчування. Там є школа, вийшовши з якої вони хоча б будуть вміти читати і писати. Діти там не перебувають постійно. Діти лікуються, виходять, повертаються. Це не ув’язнення, як в інтернаті. Проте вони отримують якісь ресурси для життя: коли вони йдуть з дому, то спілкуються з нормальними людьми – вихователями, медперсоналом. Що означає закрити такі санаторії?

Мені страшно не за себе. Ми, лікарі, знаходимо якісь куточки з хорошими спеціалістами, де лікуватися безпечно. Але ж з кожним роком лікуватися в нас все небезпечніше та небезпечніше з різних причин. Люди мають знати, що держава готується до знущань. Думаю, що з дурості тих чиновників, які відповідають за це. Я вже кілька разів проривався до дуже близьких до нашого президента Зеленського людей, які не залежать один від одного. Прізвищ називати не маю права. Це найближчі радники, не депутати. Вони сказали, що не раз говорили із Зеленським.

Але ж треба щось змінювати: подивіться, ким ви оточені. Він завжди щиро – кажуть, що він дуже щира людина – відповідає: інших людей в мене немає. Це вже образа українського народу. Що значить в тебе немає? Так, на «95 кварталі» не заходили і не сиділи, квитки дорогі. Але ж це буде не лише його катастрофа. Тому я закликаю, кричу і кричати буду. Я хочу в хорошому сенсі слова лякати народ: вони мають вимагати від Зеленського – бо більше нема в кого – передивитися кадрову політику.

Орієнтовно відомо, скільки хворих по всій Україні у психіатричних лікарнях?

Дуже важко сказати, тому що Супрун відмінила медичну статистику. Але ми знаємо, що за рік через всі наші психіатричні лікарні – їх зараз орієнтовно 80 по країні, кілька вже закрили – проходять близько 200 тисяч українських громадян. Кількість хворих не більше, ніж у інших країнах. Якщо не рахувати алкоголізм і наркотики, які втім є у інших країнах також.

Асоціація психіатрів разом із американським університетом у 2000 році завершила 3-річне дослідження щодо розповсюдження психіатричних хвороб в Україні. Це було вперше у Східній Європі. Це дослідження було дуже серйозним, і результати його виявилися страшними. Лише близько 20% людей, які страждають психіатричними хворобами, коли-небудь зверталися до лікарів. Тому важко казати про цифри.

Коли дослідження завершилось – ми побачили дуже багато особливостей.

Радянські жінки, коли йдуть на пенсію, впадають у депресію. Жінки на Заході – пенсіонери, які починають жити не заради родини, а заради себе – вони подорожують, діти виросли, пенсія маленька, але достатня. Чоловік середнього віку, який має роботу і родину, в США і центральній Європі як правило не страждає на алкоголізацію. Далі продовжувати?

Це говорить про те, що у таких хворих суспільствах, де складна економіка, де всі загнані у важкі умови…

Коли Ющенко став президентом, я тричі йому передавав (результати дослідження, – Ред), ще на Зінченко (Олександр Зінченко очолював Адміністрацію президента Віктора Ющенка, пізніше був його радником, – Ред.). У мене були можливості не йти на поштамт відправляти, а особисто передати. Не було жодної реакції.

Якось пили каву з колишнім міністром соцполітики Михайлом Папієвим. Розумна, дуже підготовлена людина. Коли я йому показав свіжі результати – він схопився за голову і сказав, що це підстави починати серйозну роботу. Втім, професійний патріотизм у тих людей, які тоді прийшли до влади, це дещо інше. Це, мабуть, все залишилось. Адже ми не проводили вдруге, втретє подібні дослідження.

Ви вірно сказали: хворе суспільство, проте не шизофренією. Я спробую сформулювати: члени нашого суспільства не люблять дивитися на себе в дзеркало. І тому результати виборів завжди такі. Так, я теж винен. Ну, як винен. Я з неприхованою ненавистю ставився до Порошенка. Я розумів, що він губить державу – це моя думка. Я голосував за невідомого мені Зеленського. Я не був із ним знайомий, не дивився фільм із ним («Слуга народа», – Ред.). Я розумів, що це погано, але лише б не Пєтя.

Коли я спілкуюсь із людьми, які по-справжньому близько знайомі із Зеленським – не зі студії «Квартал 95», а експерти – вони всі стверджують, що він чесна людина. Він щиро хоче врятувати державу. Але повторюсь: із Михайлом Радуцьким (голова Комітету ВРУ з питань здоров’я нації, медичної допомоги та медичного страхування, – Ред.) та іншими не врятуєш.

З 1 квітня психлікарні закриваються?

Не всі. Вони зменшуються – близько 50%. У нас існувала досить потужна система психдиспансерів, які якось працювали: надавали допомогу, лікували – це амбулаторна система. Супрун вирішила їх закривати. Треба було допомогти цим диспансерам – дати туди гроші. Так живе весь цивілізований світ. Закривають не диспансери чи їх аналоги, а закривають систему госпіталю. Не повністю, бо в кожній цивілізованій країні є психіатричні лікарні. Бо є багато випадків, коли у важкому випадку людина потребує допомоги. Її там недовго тримають: інтенсивне лікування сучасними медикаментами. Вони в нас теж є, але мама хворого не може їх придбати – найбільш сучасні ліки завжди дорогі. В Україні вони ще дорожчі, бо дуже високо накручують ціни. Син мого знайомого страждає на шизофренію, тож постійно батько чи сам, чи когось просить привезти ліки з Польщі, бо там дешевше.

Психічні хвороби лікуються чи вони невиліковні?

Переважна більшість людей при грамотному сучасному лікуванні і психологічній реабілітації – бо це дуже важливо – можуть повернутись і в родину, і до спеціальності. Вони можуть себе підтримувати (медикаментозно, – Ред.) доволі довго. Ми ж із вами, коли йдемо на роботу, не знаємо – хто що приймає.

Зараз з’явилася велика кількість медикаментів, в тому числі й психіатричних, які не треба приймати постійно. Припустімо, раз на кілька днів чи раз на тиждень. Але для цього треба також створювати реабілітаційні програми, допомагати їм повернутися у родину і в суспільство. В нас багато нелікованих, або погано лікованих психіатричних пацієнтів.

Який сьогодні рівень лікарів, медсестер і взагалі спеціалістів, які могли б надавати серйозну професійну допомогу?

За допомоги Заходу свого часу видавалися профільні книги. Мені було легко шукати іноземних лекторів, оскільки я член різноманітних асоціацій, також мені допомагали мої колеги, друзі закордоном. Нам привезли типографію. Психіатри за цими книгами приїжджали не тільки з міст України, а й з-за кордону – з Грузії, Росії, Молдови. Ми підняли рівень. Тоді наші молоді лікарі, а сьогодні це вже середнє покоління, стали осмислювати свою професію і знати її не гірше, аніж західноєвропейські. Але лікар, який знає методики, як і чим лікувати, йде працювати у радянську психіатричну лікарню, де одна відмінність: на ліжку одна людина, а не дві, як було колись. От і все. А цим держава не займалася.

Що ви пропонуєте замість того, щоб зберігати психіатричні лікарні та тубдиспансери?

Я не впевнений, що їх треба зберігати. Зрештою, я менеджер, а не практикуючий лікар. Я добре пам’ятаю розмову з моїм нині покійним другом Джеймсом Бьорлі, який був президентом Королівського коледжу психіатрів у Великобританії. Це було ще за часів Горбачова. Я тоді йому сказав: пройдуть роки, буде страхова медицина охорона здоров’я. Він подивився на мене і сказав: ні, ти не маєш права про це взагалі казати, бо ти – психіатр. Тому що психіатрія не може бути під цією системою, вона не може заробляти, це – витрати. І на сьогодні я виступаю не проти страхової моделі. Я – проти безумного рішення. Зверніть увагу: останні тижні м’яко, вже не так, як 20 років тому, почали про себе заявляти велика кількість приватних страхових компаній: ми допоможемо, ми можемо. Це геть інше. Приватні страхові компанії і близько не можна допускати до цього – це інший механізм. Слова приблизно однакові, але за це має відповідати держава.

60% економіки в тіні, проте – з чого б я починав, і не лише я. Ми маємо проаналізувати механізми і гроші. Серед 130 книг, які ми видали, було дві – американська та англійська – про економіку психіатрії. Ми це зробили 10-12 років тому зі сподіванням, що хтось скаже: дайте, будь ласка. Адже не психіатри мають рахувати кошти. Я просто хочу сказати: спроби були, але держави не було. Пригадую, колись один міністр вночі ходив по кабінетах і перевіряв, що в тумбах і столах у співробітників МОЗу: чи не зберігають вони горілку, наркотики, ще щось.

Що варто сьогодні зробити, можливо, аби зупинити цей процес?

По-перше, треба зупинити. Я вже пропонував наступне: варто при президенті створити деяку раду, в якій не має бути лікарів. Але там мають бути економісти, соціологи, люди, які можуть діагностувати суспільство. Вони мають пропонувати президенту ті рішення, які йому не пропонує його оточення, бо вони цього не знають. Не тому, що вони погані чи злодії. Можливо вони просто не готові керувати країною. Потрібні аналітики. Я спілкувався з двома – знову ж таки, не маю права називати прізвища… Один – дуже серйозний економіст, вхожий до президента, другий – іншої спеціальності. Обидва вони кажуть одне й те саме: він – ввічливий, але каже, що інших (спеціалістів, – Ред.) немає. По-перше, медицина – це не лише Міністерство охорони здоров’я. Для прикладу, одна лише психіатрія – це 7 чи 8 відомств. Коли ми про це розповіли міністру охорони здоров’я (часів Януковича, – Ред.) Раїсі Богатирьовій – вона була в заціпенінні, хоча гроші йшли десятиліттями. Це і МВС, і Міністерство соцполітики, і пенітенціарні установи. Вона розумна міністр – я не кажу про її слабкості, я не борець із корупцією. Але вона чула аргументи – вона зібрала в себе в кабінеті представників всіх медичних служб, яких ми назвали, аби вони хоча б побачили один одного. І була головний спеціаліст по психіатрії МОЗу, яка все це проводила. Це була спроба – перший крок хоча б обговорити, як ми живемо. Потім стався «майдан-антимайдан» – і все закінчилося, на жаль. Але ж треба навчитися рахувати, адже в медицині, крім підрахунку прямих витрат – тепло, газ тощо – є непрямі, які ніколи не рахують. Наприклад, неправильне лікування. Зрештою, людина із хорошим лікуванням отримує можливість повернутися до професії і бути платником податків.

Давайте порахуємо, скільки псевдоподатків, не існуючих, які могли б бути податками, йде повз. І з цього треба починати. Ймовірно, частину треба закривати (психлікарень та тубдиспансерів, – Ред.).

А що замість цього?

Натомість вибудовувати «будинки на півшляху» тощо. Але є один важливий момент – мобільність. У Київській області є дві великих лікарні: міська лікарня у Глевасі та у Ворзелі. Можна скоротити. Родичі пацієнтів возять передачі, адже годують так собі, і ще дуже важливе спілкування – для того, хто там знаходиться. Уявіть, як важко навколо міста їздити. Тобто ми схильні до того, що ми можемо познущатися над родичами усіх наших пацієнтів. Тоді так, ми закриваємо лікарні. У глибинках, сільській місцевості, є дуже страшні психіатричні лікарні – їх закривають. Там, в основній масі, знаходяться хронічно хворі.

Давайте думати: може варто об’єднати зусилля із Міністерством соцполітики. Були ідеї – свого часу і я за це виступав – об’єднати обидва відомства. Але в цих умовах це неможливо, бо помре і одне, і друге міністерство. Але я знаю середній персонал там – вони працюють краще за МОЗ. Вони створюють нові програми, запрошують наших спеціалістів, яким вони довіряють: зокрема наркологія, психіатрія. Вони не дуже спеціалісти, їм потрібні поради. Тому вони створюють програми. Чи живуть вони в нашій країні? Це не від них залежить.

Якби у вас була можливість звернутися до президента та членів його політсили? Що би ви йому сказали?

Я йому навіть писав відкритий лист. Якби була така можливість, якої не буде, як я розумію, як вибудована система.

Я би сказав: я боюся не за вас, Володимире Олександровичу. Ви молодий і досить забезпечений. І у випадку зникнення держава України – ви знайдете себе. А що робити нам, мільйонам? Подумайте про нас! Не про Путіна, не про західних колег. Наша проблема – не у Луганській та Донецькій області. Я розумію, що я кажу страшні речі, але давайте все ж думати про нас. А потім можливо, коли ми станемо жити краще, це буде дуже серйозний аргумент і для тих, хто живе з того боку.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Київ.Info» у Twitter та Facebook.





Від Oblivki

Від Giraff


Від Novostimira


Ми в Facebook