“Вони, ридаючи, закричали: Усіх наших розстріляли!”: Спогади очевидців про масові страти євреїв в Бабиному Яру – Київ Інфо

“Вони, ридаючи, закричали: Усіх наших розстріляли!”: Спогади очевидців про масові страти євреїв в Бабиному Яру

"Вони, ридаючи, закричали: Усіх наших ро…

В Києві вшановують пам’ять євреїв, які були розстріляні в Бабиному Яру 29 та 30 вересня 1941 року. За два дні у найбільшому байраку Києва нацисти знищили 33 771 людину. 

З тих пір зібрано чимало спогадів очевидців тих жахливих подій. Depo.Київ згадує деякі свідчення, опубліковані на сайті національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр”. 

Яков Капер: “З палаючого багаття лунали крики і стогони”

Яков Капер став одним з євреїв, яким вдалося дивом вижити під час наймасовіших розстрілів в Бабиному Яру: “Приблизно 29-30 вересня 1941 року з нашого табору почали вивозити ув’язнених у Бабин Яр і там їх розстрілювати. Мене посадили в останню автомашину, але я в районі Лук’янівки вистрибнув на ходу і впав на дорогу, де лежали трупи.

Сховатися мені не вдалося. У Пущі Водиці я був спійманий гітлерівцями і відправлений в гестапо, а потім в київський табір для євреїв на вулиці Інститутській. Через два місяці мене разом з іншими п’ятьма ув’язненими погнали на роботу в так звану школу поліції на вулиці Мельника, 48. У цій школі, як і в таборі, над нами знущалися, умови були нелюдські”.

Восени 1942 року Яков Капер потрапив до Сирецького концтабору, де він декілька разів на тиждень спостерігав масові розстріли в Бабиному Яру, які продовжувались весь час окупації: “У вересні – жовтні 1942 року, мене і ще трьох ув’язнених – Будника Давида Йосиповича, Островського Леоніда і Вілкіса Філіпа (по батькові їх не пам’ятаю) — посадили в машину-душогубку і відвезли в Сирецький концтабір, де ми перебували до серпня 1943 року. З табору нам було видно, як гітлерівці систематично два або три рази на тиждень звозили людей в Бабин Яр на розстріл”.

Яков Капер

Яков Капер 

Потім Капер потрапив до Бабиного Яру, де його змушували спалювати останки жертв розстрілів: “У серпні 1943 року нас вивезли до Бабиного Яру, закували в кайдани, змусили витягати трупи, будувати спеціальні печі і спалювати в них останки жертв. Помістили нас в землянку. Німці з зондеркоманди жорстоко били в’язнів. Ночували в землянці прямо на сирій землі. Нас було 300 осіб з гаком. Після розкопок ям ми витягали трупи пожежними гачками і складали їх щільно в печі, побудовані з кам’яних плит, рейок, прутів та шарів дров, облитих нафтою. Печі підпалювали і вони горіли більше доби. Одночасно в інших місцях яру нас змушували будувати нові печі. Так повторювалося багато разів. Кістки, що залишалися після спалення трупів, ми дробили, просівали через сітки, змішували з піском і розсипали разом з попелом, розрівнюючи дороги. В’язнів змушували перед спаленням трупів витягувати з них золоті зуби. Я бачив, як в яр приїжджала машина-душогубка, зупинялася на декілька хвилин з працюючим мотором, а потім нас змушували вивантажувати з цієї машини трупи і кидати їх в палаючі печі. Нерідко в душогубках люди ще не вмирали і їх кидали у вогонь живими. З палаючого багаття лунали крики і стогони. У яр привозили людей на автомашинах і розстрілювали тут же, не забиваючи газом, а трупи спалювали. Знищували в душогубках і розстрілювали в Бабиному Яру мирних жителів, партизан і радянських активістів”.

В Бабиному Яру Капер перебував близько двох місяців, за цей час вони спалили понад 120 тис. трупів. Наприкінці вересня 1943 року в’язням вдалося вирватись, напавши на охорону, але з 300 людей в живих залишились лише приблизно 10-15, серед яких був і Яков Капер. 

Давид Будник: “Врятувалося нас всього близько 15 осіб”

Давид Будник був схоплений польовою жандармерією 21 вересня 1941 року, а потім відправлений у тимчасовий табір для військовополонених на вулиці Керосинній: “У цьому таборі протягом п’яти днів нам не давали ні їжі, ні пиття. На шосту добу принесли по черпаку розведеного у воді борошна, при цьому без будь-якого посуду. В результаті почалося масове вимирання ув’язнених. Потім німці почали вивозити ув’язнених старших вікових груп і підлітків нібито для відправки додому. Лунали постріли десь в районі Бабиного Яру, а машини поверталися до табору з одягом вивезених. Ми зрозуміли, що в’язнів розстрілюють”. 

Більш здорових, в тому числі й Будника, перекинули в табір на Інститутській, туди ж потрапив вже згаданий Яков Капер: “Тут я бачив, як протягом двох-трьох місяців німці знущалися над ув’язненими і знищували їх. З табору на Інститутській я був переведений на чорні роботи в гуртожиток Української поліції і гестапо по вулиці Мельника. Приблизно у вересні 1942 року мене разом з ув’язненими Капером Яковом, Островським Леонідом і Вілкісом Філіпом  перевезли на автомашині-душогубці в Сирецький концтабір. Тут умови і режим були ще гірші і жорсткіші. За будь-яку провину і без такої кожного п’ятого чи третього ув’язненого розстрілювали. Харчування в Сирецькому таборі складалося з “баланди” на картопляних лушпайках і гарячої води. В’язнів били, змушували робити так звану “зарядку” — повзти на животі, колінах і йти “гусячим кроком”. Всі ці екзекуції супроводжувалися биттям палицями”.

У серпні Будника переправили в табір “Бабин Яр”: “Там нас закували в кайдани, змусили розкопувати трупи раніше розстріляних людей, а потім спалювати їх в печах. Печі будувалися з розібраних цвинтарних кам’яних пам’яток і металевих решіток, на які лягали шари дров і трупів. ОБлаштуванням печей керували спеціальні німецькі інструктори. Частина робіт з вилучення трупів і подачі нафти, якою обливали дрова і трупи, були механізовані. Такі печі нас змушували будувати в різних місцях і по черзі їх підпалювати. В одну піч ми укладали до 2 тисяч трупів. Після згоряння, ми спеціальними трамбовками розбивали кістки, просівали їх через сита. При цьому виявлені золоті речі і, зокрема, золоті зубні коронки підбирали гітлерівці. Попіл розсипали по дну яру. У період спалення трупів, не рідше двох разів на тиждень, німці привозили в душогубках, по 8-9 ходок в день, живих в’язнів і тут же, в автомашинах, отруювали їх вихлопним газом, а нас змушували складати трупи в печі”.

Будник став одним з тих, кому вдалося втекти з табору та вижити: “Частина ув’язнених з нашої групи була розстріляна і спалена на місці. Загалом протягом півтора місяця в Бабиному Яру було спалено 120-125 тисяч трупів. У таборі “Бабин Яр” перебувало 327 осіб ув’язнених. Ми були приречені на явну смерть, перебували в нелюдських умовах. Керівниками розстрілів і знищення радянських людей в Сирецькому таборі були колишній комендант цього табору Радомський і його перекладач Рейн. Ми готувалися до втечі. Знаходили серед трупів інструменти, різні ключі, заносили їх в землянку, куди нас зганяли на ніч. Одним з ключів, знайдених в’язнем Капером Яковом, ми відкрили замок двері землянки, розбили кайдани і кинулися назовні, зняли передню охорону і групами почали відходити вглиб яру. Очолював підготовку до втечі наш товариш — Єршов Федір. Однак врятувалося нас лише близько 15 осіб”. 

Сирецький концтабір – Бабин Яр

Ольга Рожченко: “Всі думали, що єврейське населення вивезуть в ізольоване місце”

Ольга Рожченко проживала на вулиці Тургенєвській та тільки-но закінчила дев’ять класів в 1941 році: “Моєю найкращою подругою у дворі була єврейка Ліза Баташева. Мій батько працював вантажником, її — столяром, будучи інвалідом без вказівного пальця на правій руці. Обидві сім’ї жили бідно, один одному позичали по 15 копійок на хліб. В окупованому Києві сумували за нашими, ображалися на те, що влада залишила нас, беззахисних, тим більше, що напередодні в газеті “Комуніст” була стаття Корнійчука під назвою “Київ був, є і буде радянським”. На Хрещатику майже всі будинки підірвали. Руїни громадилися на різних вулицях. Не було води, електрики. Люди залишилися без роботи, школи закрили”.

Оголошення про збір всіх євреїв міста сприйняли як намір нацистів вивести їх до ізольованого гетто: “Коли на стовпах вивісили наказ німецької комендатури про явку євреїв міста 29 вересня 1941 року в район Бабиного Яру, всі думали, що загарбники мають намір вивезти єврейське населення в ізольоване місце. Серед нашого оточення ніхто не думав про можливе масове вбивство беззахисних людей, які слухняно пішли, куди було вказано. В цей день я проводжала до Лук’янівського ринку дві сім’ї з нашого двору: Баташевих — Лізу і Геню, сестер-близнюків, яким було по 16 років, їхнього дев’ятирічного брата Гришу, мати Рахіль 35 років, дівчинку Маню 11 років, її семирічного брата Гришу, чотирирічну сестричку Полю та їхню мати Естер 32 років. У місті ввели комендантську годину, дозволялося ходити по вулицях до настання темряви. Вимагали завісити вікна так, щоб не було видно світло. Я, моя мати і тітка жили в напівпідвальному приміщенні з вікнами на вулицю. В глуху темінь я почула стукіт у шибку, трохи відкрила завісу й побачила Геню. Я відкрила вікно, і на підлогу впала Геня, а за нею — Маня. Вони, ридаючи, закричали: “Наших всіх розстріляли!”.

Наступного дня до будинку під’їхав німець, в якому єврейські дівчата впізнали чоловіка, який вивіз їх овечорі з місця розстрілу та дізнався домашню адресу. 

Бабин Яр

Виявилось, що Маня відстала від матері і з переляку плакала. На неї звернув увагу цивільний перекладач, впевнений, що вона не єврейка, і підвів її до німця. Поруч виявилася Геня, яка зрозуміла, що це може послужити порятунком, і звернулася до Мані: “Скажи, що я твоя сестра”. Вона теж була білявою і блакитноокою. Перекладач сказав про це німцеві, але той не повірив. Йому пояснили, що дівчатка — двоюрідні сестри. Німець вибрав з купи шубейку зі штучного хутра і надів на Маню. Дівчаток відвели до машини, яка вивозила неєвреїв з місця вбивства.

Дівчаток переховували весь час окупації — аж до звільнення Києва радянськими військами в листопаді 1943 року: “Зв’язковим і постачальником у нас стала тітка Ганна Георгіївна Алтиннікова, їй тоді було 55 років. Наша квартира була комунальною. Крім нас в ній жила бездітна сім’я старих Антоненків: доводилося ховатися ще і від них. Моя мати Анна Юріївна і тітка намагалися поводитися так, щоб ніхто з сусідів нічого не запідозрив. За стінкою з іншого боку будинку, в самому похмурому кутку двору, біля дворової вбиральні та смітника, тулилася сім’я Миколи Арсенійовича Сороки. Він був членом партизанського з’єднання Кудряшова і тримав в полі зору нашу сім’ю. Восени 1943 року, коли радянські війська вже просувалися до Києва, дівчатка попрямували до лінії фронту, оскільки була загроза, що їх виявлять. Дядя Коля приніс дві довідки, які засвідчували, що Геня (Євгенія) і Маня — учениці Київського профтехучилища з Чугуєва. Отже, якщо хтось їх зупинить по дорозі, вони зможуть сказати: йдемо додому. До кінця війни дівчата опинилися в глибокому тилу”.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Київ.Info» у Google новини та Facebook.



ВІД MY.UA


ВІД LUCKYADS


ВІД OBLIVKI


Від Smi.biz

Ми в Facebook

WP2Social Auto Publish Powered By : XYZScripts.com