Верховний Суд розбирався, як правильно звільняти прокурорів | Київ.Info

Верховний Суд розбирався, як правильно звільняти прокурорів

Звільнення прокурора з посади за власним бажанням проводиться після закінчення двотижневого строку попередження.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі №0540/6561/18-а досліджував порядок звільнення прокурорів.

В ході розгляду справи Верховний Суд дійшов таких висновків.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 51 Закону “Про прокуратуру” №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Порядок звільнення прокурора з цієї підстави визначений у статті 58 Закону №1697-VII та передбачає, що прокурор незалежно від мотивів має право подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням у будь-який час свого перебування на посаді. Заява про звільнення з посади за власним бажанням подається особі, уповноваженій приймати рішення про звільнення прокурора. Прокурор продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

В абзаці першому пункту 9 розділу V Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 18.12.2017 №351, закріплено правило про те, що в разі подання прокурором заяви про звільнення з посади за власним бажанням звільнення проводиться керівником прокуратури з дати, зазначеної в заяві. Заява про звільнення подається не пізніше ніж за три дні до вказаної у ній дати. Прокурор продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

При цьому відповідно до частини дев’ятої статті 46 Закону №1697-VII і абзацу третього пункту 9 розділу V Положення до завершення дисциплінарного провадження прокурор не може бути звільнений з посади прокурора у зв`язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням.

Отже, спеціальним законодавством, яке визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, не регламентовано, в який строк проводиться звільнення прокурора згідно з пунктом 7 частини першої статті 51 Закону №1697-VII в разі, якщо у поданій ним заяві про звільнення не вказано бажаної дати звільнення.

Водночас статтею 38 КЗпП, яка регулює порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника, встановлено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Оскільки спірні правовідносини щодо порядку звільнення прокурора з посади за власним бажанням не повністю врегульовані спеціальним законодавством, то обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для застосування норм трудового законодавства при вирішенні цього спору.

Пленум Верховного Суду України у пункті 12 постанови від 06.11.1992 № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів” роз’яснив, що у справах про звільнення за статтею 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого статтею 38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.

Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина четверта статті 24 КЗпП). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.

Таким чином, з урахуванням встановлених законодавством про працю гарантій, звільнення прокурора з посади за власним бажанням проводиться після закінчення двотижневого строку попередження за умови, що сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк. Водночас прокурор не підлягає звільненню за поданою раніше заявою, якщо до закінчення строку попередження він відкликав свою заяву або не залишив роботу і не наполягає на звільненні після закінчення цього строку.

Суть спору

У серпні 2018 року позивач звернулася з позовом до Прокуратури Донецької області та Головного управління Державної казначейської служби України у Донецькій області про визнання незаконним і скасування наказу прокурора Донецької області від 09.07.2018 №552-к про її звільнення з посади заступника керівника Красноармійської місцевої прокуратури та органів прокуратури Донецької області, поновлення на займаній посаді, стягнення з Прокуратури Донецької області середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за два дні затримки розрахунку при звільненні.

Позов обґрунтувала тим, що її незаконно звільнено з органів прокуратури у зв’язку з поданням заяви про звільнення з посади за власним бажанням (пункт 7 частини першої статті 51 Закону України “Про прокуратуру”), оскільки заяву про звільнення від 19.02.2018 вона написала під тиском, в умовах нестабільного емоційного стану, а пізніше, на особистому прийомі у прокурора області, останній запевнив її, що заява розглядатися не буде. Однак через чотири з половиною місяці після написання заяви, тобто з порушенням двотижневого строку, встановленого статтею 38 Кодексу законів про працю України, відповідач видав наказ про звільнення, хоча її поведінка протягом зазначеного періоду та в момент ознайомлення з наказом про звільнення свідчила про відсутність волевиявлення на припинення трудових правовідносин.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 27 березня 2019 року, відмовлено у задоволенні позову.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про правомірність звільнення позивача на підставі поданого нею рапорту про звільнення за власним бажанням, оскільки позивач не довела факту тиску на неї під час прийняття такого рішення та не відкликала свій рапорт, маючи на це достатньо часу. Водночас відповідачем дотримано вимоги статті 38 КЗпП та звільнено позивача в межах двотижневого строку з часу подання рапорту, не враховуючи періоду здійснення відносно неї дисциплінарного провадження.

Верховний Суд скасував рішення Донецького окружного адміністративного суду від 28 листопада 2018 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 27 березня 2019 року, а справу направив на новий розгляд до Донецького окружного адміністративного суду.

Підставами для направлення справи на новий розгляд стали :

– суди не перевірили, чи було у позивача волевиявлення на звільнення з посади в момент прийняття наказу про звільнення та якими фактичними діями позивача це підтверджувалось;

– суди не з’ясували, до якої дати позивач продовжувала виконувати службові обов’язки та чи вимагала вона розірвання трудових відносин після закінчення дисциплінарного провадження і строку попередження про звільнення;

– посилання суду апеляційної інстанції на той факт, що позивач не висловила своїх заперечень під час ознайомлення з наказом про звільнення, не вказує на згоду позивача зі звільненням, адже 9 липня 2018 року відповідач поставив її перед фактом звільнення, надавши наказ для ознайомлення;

– не спростовано судами і аргументыв позивача з приводу відсутності реєстрації, а відтак – підстав для розгляду складеного нею рапорту від 19.02.2018, який вона особисто до Прокуратури Донецької області не подавала і не надсилала поштою чи іншими засобами зв’язку;

– суди не перевірили дотримання кадровим підрозділом Прокуратури Донецької області обов’язку, передбаченого пунктом 3 розділу XVI Положення, щодо своєчасного внесення відповідної інформації до автоматизованої інформаційно-аналітичної системи «Кадри»;

– вирішуючи питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції послався на розрахункову відомість на виплату грошей позивачу у зв’язку із звільненням. Проте така відомість не є документом, на підставі якого банк здійснює розрахункові операції. Таким документом є платіжне доручення, датоване 10.07.2018, яким відповідачем і надано доручення банку перерахувати позивачу визначену у платіжній відомості суму.

Будьте постійно у курсі подій, якими живе столиця – підписуйтесь на канал «Київ.Info» у Twitter та Facebook.



Від Oblivki

Від Giraff


Від Novostimira


Ми в Facebook